Я люблю людей.

Знаєте, в чому моя проблема?

Я багато думаю.

Забагато думаю...

Настільки, що іноді це намагається зжерти мене зсередини. Зварити в соусі клятого самоаналізу. Ось вам і «горє от ума»...

Багато чого віддав би, щоб стати коровою! Бо та блаженна істота не має жодних сумнівів. Ні в чому. Вона просто їсть, випорожнюється й злягається... Ото вже цілковите щастя! Вона щаслива, навіть за мить до того, як їй переріжуть горлянку... Не життя, а казка!

В мене так не виходить. Чомусь. Постійно мушу сумніватись у всьому. Й від цього, шановні, життя моє сповнюється смутком. Смутком і болем. Я вже тікав від того, як міг! Повірте!

Випробував на собі численні шляхи отримання забуття – пияцтво, всі можливі наркотики, різноманітне дуркування, злочини, музику, бійки й таке, про що розповідати не буду, навіть, анонімно...

Клятий мозок ніяк не вгамується! Що з ним робити?!

Може, ви й знаєте, я – ні!..

В чому сенс?! Ну, в чому?!..

Один чувачок сказав мені, що – в грошах. Так і сказав: маєш гроші – маєш все. І ще багато чого бубонів про переваги буття багатієм, про владу, про те, що всі тебе люблять і цілують... Тобто, гроші – найкращий «кайф». Ось красномовний представник цього світу! Все в нього купується й продається. Праворуч будь-чого можна поставити рисочку, й далі – доларовий еквівалент. Ото філософія переможця! Не переймайся, не отруюй себе зайвими думками! Дій! Заробляй! Витрачай!... Тут вже, й справді, немає часу на колупання у власній душі... Знову, бляха-муха, щастя! Тож, корови, у своїй блаженній нірвані не поодинокі...

Інший, навпаки, дав пораду – зануритись в хащі власної підсвідомості. Навіть, запропонував відповідне зілля за помірною ціною (винахід старого Хофмана, дай йому Бог здоров’я!). Думаєте – я відмовився? Де ж там!.. Занурився, й так, що сто разів прокляв того «радника», клятого вилупка – Хофмана, самого себе й увесь бісячий світ! Зле було, шановні! Ой, зле! Багато лайна в тій підсвідомості, тож ніякого забуття я не отримав, а – навпаки...

Тю! Майже забув – знайомий християнин так вже мене намагався врятувати від сатанинської отрути сумнівів, що й надарував євангелій в подарункових обкладинках, і привів на проповідь якусь (там всі танцювали й співали веселі пісні), й, навіть, годинами слухав мою маячню про ненавись до світу! Отакий чувак, справжній добрий самаритянин! І що, спитаєте ви? А нічого!.. Лицемірство усе це й побрехеньки! То моя суб’єктивна думка, звісно, та коли мені розповідають, що треба пробачати образи, а потім кажуть, що й це – не головне, а найважливіше – вірити й вклонятись Ісусу, мене це трохи напружує. Бо, вибачте, та нащо мені вклонятися комусь, хто проповідував любов, а його за це роздерли, мов пса, й прибили цвяхами до дурнуватої дровиняки?!?! Я собі такої долі не бажаю! А, якщо, навіть, Бог із цією теорією був закатований, то що ж добрі люди зі мною зроблять?! Уявити моторошно...

Що ж я маю натомість усього цього?

Натомість грошей, психоделічно-містичних мандрівок й релігійного екстазу?

Та біс його знає, якщо чесно!

Проте, я сміюся над їх, так би мовити, життєвими приорітетами! Регочу, мов скажений, над їх заразумілими виразами обличчя, словами й впевненістю у собі!

Бо я б ніколи не хтів проміняти на ці «скарби» те, що має справжню цінність. А що ж має оту «цінність», мабуть, спитаєте ви?

А я відповім.

Бо, хоча й сумніваюсь багато в чому, та дещо знаю напевно. Нещодавно усвідомив і здивувався. Безмежно здивувався тому, що ця думка прийшла до мене в голову, й, що я не можу її спростувати...

А думка така (неоригінальна й соплива): люди – ось що має цінність у житті. Справжню та єдину! Не збагачення, не Бог, і, тим більш, не якесь там «розширення свідомості». А ті, кого ти любиш. Ті, чий біль ти можеш відчувати, і чию радість можеш святкувати. І ніякий то, до біса, не гуманізм, а – звичайнісінький егоїзм!

Отакий дурнуватий висновок я зробив.

І уся моя затята ненависть до світу не може із цим впоратись!

Висновок той є логічним, очевидним і безсумнівним.

Бо люди, що є моєю сім’єю, задовбали мене вже до блювоти, але вони носять в своїх жилах ту саму кров, що і я, й для мене то важливо. І це, хай йому грець, банальна правда життя!

Через дівчину, яку я кохаю, я зазнав усіх відомих людству психологічних жахів, комплексів і страждань (і ще, напевно, зазнаю). Проте, коли я уявляю, що я б її так і не зустрів, мені стає страшно.

А мої друзі? Ті поцоваті вилупки, яких я зневажаю й завжди зневажав? Знаєте, їх я теж люблю. Не знаю чому... Друзі є друзями.

Отакі справи, шановні – я люблю людей!

Може, в цьому і є сенс?...

Злобний_КіТ

09.03.2008 р.