2009 рік. Коли я підійшла до потрібної полички, він взяв в руки останній примірник книги, заради якої я їхала через усе місто.
- Вибачте… А вам дуже потрібно купити цю книжку саме сьогодні?
- Ну…
- Дійсно, що це я таке питаю. Вибачте ще раз.
Я встигла відійти лише на кілька кроків, як він окликнув мене та протягнув книгу.
Так ми познайомились в книгарні. Я часто згадую нашу першу зустріч. Адже якби не ця випадковість, ми б, мабуть, ніколи не зустрілись. Все таки Доля – дуже дивна річ. Грає з людьми, як заманеться. Але я дякую Її за те, що звела нас. Ми разом вже рік. Я кохаю його до нестями, його очі, посмішку, відчуття дотику його рук. Мені здається, ніби я знала його завжди, ніби його образ був десь всередині мене, а потім в певний момент матеріалізувався у тій книгарні.
Ми ходимо разом на виставки, п’ємо каву, гуляємо під дощем, і розмовляємо, розмовляємо, розмовляємо… Про все на світі. Поряд з ним мені не потрібно ховати свої думки, фільтруючи кожне слово. Він розуміє мене, приймає мене разом з усіма моїми думками, якими б дивними вони не були.
Інколи він приходить до моєї квартири, і тоді вона перестає бути буденною, реальною. Його присутність надає усьому іншого, раніше невидимого сенсу. Чашка зберігає тепло його дотику, подушки – його запах. Але рано чи пізно він йде. Це через те, що йому рано вранці потрібно бути на роботі. Без нього квартира стає пустою, як і я. Я просила його хоча б інколи залишатись до ранку, але йому треба йти. І він йде, йде в нікуди. А я починаю чекати.
Це все через роботу, тому я не ображаюсь. Просто чекаю.
***
2010 рік. Через тиждень в мене день народження. Думаю, чи нагадати йому про ту книжку, яку просила його подарувати ще минулого року. Якщо не нагадаю, він мабуть взагалі не згадає про моє свято. Але я не ображусь, бо знаю, останній рік був для нього дуже важким. Дуже багато роботи. Я то розумію, але Андрійко ображається, коли тато не приходить раніше, щоб пограти з ним. В п’ять років ще не розумієш, як може якась робота бути настільки важливою, щоб не виконати свою обіцянку пограти ввечері в Lego. Не розумієш і того, чому татові потрібно кожного ранку кудись йти, повертаючись після того, як тебе вкладуть спати. Я розумію, але все одно сумую, коли він йде. Йде в нікуди.
Але я знаю, що це все через роботу. Тому я не ображаюсь. Просто чекаю.