Починається вечір. Я поспішно збираюся та йду в парк. Вже другий рік щоп’ятниці я йду в цей парк. Це мій ритуал, моя нав’язлива ідея. Мені важко це пояснити, але я відчуваю, що я повинен приходити сюди.

Два роки тому, саме в той день, коли мені виповнилося двадцять три, коли вдивляючись у сірий туман я намагався знайти відповіді на всі свої «чому», в мене з’явилося це відчуття. Відчуття, ніби щось зсередини штовхає мене у той парк. Прийшовши туди, я все зрозумів. Це було ідеальне місце для зустрічі з Нею. Якщо Вона існує, якщо мені судилося зустріти Її, то це може трапитись тільки тут.

Тому що Вона, як і я, любить тишу невеличкого парку, оточеного гамірливим містом. Як і я, Вона любить спостерігати, як змінюються кольори та настрій парку протягом року. Восени Вона любить шерех опалого листя під ногами, взимку любить блиск білосніжного снігу на деревах, любить спів пташок навесні, ховається під віковими деревами від палючого літнього сонця. Тому що Вона не може бути іншою, якщо Вона справді існує.

Саме тому я чекаю Її в цьому парку щоп’ятниці вже другий рік поспіль. Коли Вона знайде мене, або ж я Її, ми будемо приходити в цей парк разом. Восени та взимку я буду гріти Її замерзлі руки, я буду дарувати Їй перші весняні квіти, влітку дерева будуть ховати нас від сонця. Я буду кохати Її, кохати до нестями, кохати завжди. Якщо тільки Вона знайде мене.

Але минає вже другий рік, а Вона все ще не прийшла. Мені здається, що Вона ніколи не прийде. А може, Її просто не існує? Бо якби Вона існувала, Вона б точно прийшла, я знаю. Так, Її не існує. Я Її вигадав. Вигадав Її звички, пристрасті, вигадав все. Дуже прикро, що Її не існує. Адже я кохаю Її.


Начинается вечер. Я поспешно собираюсь и иду в парк. Уже второй год каждую пятницу я иду в этот парк. Это мой ритуал, моя навязчивая идея. Мне трудно это объяснить, но я чувствую, что я должен приходить сюда.

Два года назад именно в тот день, когда мне исполнилось 23, когда вглядываясь в серый туман я пытался найти ответы на все свои «почему», у меня появилось это ощущение. Ощущение, будто что-то изнутри толкает меня в тот парк. Придя туда, я все понял. Это было идеальное место для встречи с Ней. Если Она существует, если мне суждено встретить Ее, то это может случиться только здесь.

Потому что Она, как и я, любит тишину небольшого парка, окруженного шумным городом. Как и я, Она любит наблюдать, как меняются цвета и настроение парка в течении года. Осенью Она любит шорох опавших листьев под ногами, зимой любит блеск белоснежного снега на деревьях, любит пение птиц весной, прячется под вековыми деревьями от палящего летнего солнца. Потому что Она не может быть другой, если Она действительно существует.

Именно поэтому я жду Ее в этом парке каждую пятницу уже второй год подряд. Когда Она найдет меня, или я Ее, мы будем приходить в этот парк вместе. Осенью и зимой я буду греть Ее замерзшие руки, я буду дарить Ей первые весенние цветы, летом деревья будут прятать нас от солнца. Я буду любить Ее, любить безумно, любить всегда. Если только Она найдет меня.

Но уже второй год подходит к концу, а Она все еще не пришла. Мне кажется, что Она уже никогда не придет. А может, Ее просто не существует? Если бы Она существовала, Она бы точно пришла, я знаю. Да, Она не существует. Я Ее придумал. Придумал Ее привычки, страсти, придумал все. Очень жаль, что Ее не существует. Ведь я люблю Ее.