Спустошені пакети від дешевого вина лежать
на моїй підлозі.
Такі неприродні та з запахом спирту.
Лежу собі, та вивчаю стелю.
Вона така біла й цнотлива.
Ти біля мене, ти дихаєш
моїм волоссям.
Ти говориш,
що це найкраще волосся
у світі.
А я посміхаюся. Хоч мій мозок і не залишають параноїдальні думки.
Десь нижче живота
мені ще дуже тепло
та волого.
Я притуляюся до тебе і вивчаю як рухаються твої очі.
Навколо срібна шовкова тканина, декілька ковдр на підлозі.
І ми посеред цього всього.
Біля нас лежать «Марадонна» Сергія Жадана,
«Трохи пітьми» від Любка Дереша.
Та роман про «Жустіну» від батька
Маркіза Де Сада.
Я роблю глибокий ковток повітря і від нього дме
сексом.
Ковтки холодного чаю. Твоя посмішка – найкраще з всього, що я колись бачила.
Ніж все,
що я спостерігала у божевільному світі
та не менш божевільних снах.
Я дякую тобі
за те,
що зараз мені так
спокійно. Я немов врятована.
А тобі потрібно йти
додому. Тобі треба спати
та знов поринати в свій інтимний всесвіт.
Я це розумію.
Дві розірваних пачки
від гандонів. Та вони самі, юзані,
Повні продовження твого роду,
лежать в моєму смітнику.
Мабуть,
це виглядає так, немов я хочу позбавити тебе
продовження
роду,
Але ж ні. Я навпаки
тільки кращого тобі бажаю.
Саме тому не хочу
народжувати тобі.
…в свої надцять!
Ти підеш
від мене. Викуриш цигарку
та будеш спати, доки маршрутка везтиме твоє
втомлене після нічної зміни тіло.
А я.
Я знову сяду на підлогу,
посеред свого безладу.
И буду писати верлібром, про тебе,
про сперму та книги.
Про вино
за 10-ять гривень та безлад
в моїй голові,
під час нашого сексу,
під час моїх снів,
та на протязі нашого
кохання.