Вона сиділа у кімнаті....одна, поруч тільки миготіла маленька свічечка.Було тихо і спокійно, тільки за вікном було чути, як краплі дощу стукають у шибку. Вона вслухалася в шум цього дощу, і вдивлялася в вогник свічки.....Вона любила, побути на самоті, і послухати пісню дощу. Це були сльози неба.....так, буває, воно не тільки усміхається до нас лагідним сонечком, йому теж буває сумно.Ось ці прозорі крапельки одна за одною падають на шибку.....залишаючи по собі мокрий слід....який невдовзі висохне, і зникне!Так як і висихають наші сльози.....але слід від них завжди залишається, нажаль. Їй згадалось, як часто небо радіє і плаче разом з нею, як часто вона розмовляє з цим дощем.....і хоча цього ніхто не чує...але він дає їй поради.....він наче хороший друг, який розуміє навіть без слів. Інколи вона хотіла перетворитись на одну з цих прозорих крапельок....і впасти на Його долоню,щоб він відчув, що вона його чекає....щоб впізнав її серед мільйона тих краплинок!!!Це були її фантазії....в той вечір, коли плакало небо...як сьогодні!