[448x336]
«- Почему ты никогда не прячешь глаз?
- А некуда…
- Некуда?
- Не-ку-да!
- Проснись, это сон!»

Цікаво, не схований погляд – признак протесту?
Принишклі очі завше були виявом поваги, покори, боязні…
То чому ми маємо їх ховати?
Щоби вберегти себе, свою душу від негідних/випадкових/нахабних… поглядів?
Банальності життя і не більше.

Читати вчорашню газету, знайдену під лавкою…
Перебирати пальцями клавіші клавіатури з мрією звільнитись…
Слухати funeral doom до втрати самоконтролю…
Вкотре виходити з дому, замикаючись на ключ…
Перечитувати і підкреслювати…
Писати листи…
Закреслювати…
Любити…
Тримати в серці…
Не вірити собі…

До болю звикла рутина, що прив’язує на кожному колі все більше і більше. Зараз, здається вже, колючою проволокою.
Так, це правда...
Люди пишуть сюди аби їх хтось читав, розумів, хтось жалів, хтось бачив їх душу.
Я, мабуть що, не виключення з правил…
Я така ж як і решта.
І все, що мені треба – виговоритись. Викинути з себе все це сміття. Краще, ніж викидання мізків пострілом пістолету.

Ми будемо ходити, тримаючись за руки та ховати очі від випадкових перехожих…
І гучно сміятись, забуваючи про рамки пристойності… Будемо?
Я лягаю і скручуюсь в клубочок. Я закриваю очі та відключаю емоції.
Дивлюсь на стіну зеленуватого кольору. Один-два-три-чотири…
Де моє вікно назовні?
Тицьніть пальцем у напрямку станції «СВОБОДА»
Дурна утопічна фантазія хворої людини.
~
A jazz вечір був просто розкішним вражень залишилось більш ніж достатньо.
1. Джаз-ансамбль Dzyga Imagine (Львів)
2. ПАП-джаз-квартет (Ужгород)
3. Julian Tomas & friends (Great Britain)